knu-main (1)

Alma mater, alma KGB. Чому в радянському університеті було ніде сховатися

Слідкували скрізь: на парах, у гуртожитках і квартирах, на прогулянці в парку, в туалеті, під час численних демонстрацій. Слідкували всі: студенти, викладацький склад, декан і ректор. Слідкували за всіма: за місцевими й іноземцями, за працівниками, членами профкому, викладачами, школярами та абутірою.

У радянському університеті важко було залишитися без прискіпливої державної уваги, якщо ти бодай раз сказав(-ла) зайвого в присутності агента, а їх вистачало.

  1. Тотальний контроль
  2. Терористи-десятикласники й протитанкові міни. Як КҐБ слідкував за школярами і хто отримував вирок
  3. Невпинна крамола в КПІ. Погрози в стінгазеті й незаконні дискусійні клуби
  4. Неспокійний КНУ. За ким слідкували півстоліття тому
  5. «Вписки» наших бабусь, брудні танці та інтим з іноземцями. Що вважалося аморальним для молоді й хто найчастіше так косячив
  6. З КПІ до Туреччини. Що робити, коли тебе відрахували

Полювання на ворожі елементи

коллаж1 (1)У довідці від 1 січня 1959 року вказано, що «по лінії інтелігенції та молоді розробляли 891 людину», для чого залучили 3 675 агентів КҐБ. За кожним зі списку «неблагонадійних» стежили в середньому чотири співробітники Комітету державної безпеки. Втім, у звіті жаліються, що такої кількості очей і вух замало: недостатньо кваліфікованої агентури серед творчої й наукової інтелігенції та професорсько-викладацького складу закладів освіти.

Зі звіту «Про результати роботи КҐБ при РМ УРСР по лінії боротьби з антирадянськими елементами серед інтелігенції й молоді у 1954-1959 роках» можна дізнатися, що «ворожі елементи з-поміж інтелігенції й молоді намагаються вести свою злочинну роботу шляхом розповсюдження анонімних антирадянських листів і листівок, злісних наклепів на радянську дійсність, зовнішню і внутрішню політику Комуністичної партії й радянської влади», а також про створення студентами «різного роду провокаційних чуток про нібито реальні порушення національної політики на Україні і пропаганди ревізіоністських поглядів стосовно марксистсько-ленінської теорії».

На думку авторів документа, особливо активно владу критикували ті інтелігенти, що повернулися з таборів: звинувачували державу у використанні націоналізму як приводу, щоб посадити тих, хто проти партії. Тож істотну частину учасників українських протестних груп становила молодь, яка починала діяльність під впливом українських і єврейських буржуазних націоналістів або антирадянських передач із-за кордону. З такими клієнтами КҐБ діяв на випередження, формулюючи одне з чергових завдань – «активізувати розробки взятих раніше на оперативний облік осіб і не допустити ворожого впливу з їхньої сторони на політично нестабільну частину молоді».

Саме для такої профілактики з 1956 по 1959 роки 23 студентські групи ліквідували ще до того, як вони встигли бодай щось зробити. Виявилося, що учасники таких об’єднань влаштовували «зборища», на яких обговорювали «форми ворожої діяльності», вели записи «антирадянського змісту», а дехто навіть погрожував владі й закликав робітників до страйків і так званих «волинок»: лишатися на робочому місці, але різко знизити продуктивність. Насправді ж агенти банально знаходили студентів, які могли б поділяти антирадянські погляди, і допитували їх. На таких допитах нерідко створювалися заборонені студентські групи: звинувачених об’єднували у вигадані організації, які згодом і «ліквідовували» задля виконання плану пошуку ворожих елементів. Таким чином за п’ять років до кримінальної відповідальності притягнули 128 людей, часто за участь у групах, яких навіть не існувало до початку «розслідувань».

Тільки за п’ять звітних років КҐБ «виявило та ліквідувало» на території України 54 антирадянські об’єднання: чотири – інтелігентські, півсотні – молодіжних. Лише п’ять осіб з 91 заарештованої були старшого віку, серед 197 «профілактованих» таких людей виявилося вісім. А в 1958 році під профілактику потрапили 165 стиляг з 11 антисоціальних груп, «учасники яких могли бути використані ворожими елементами у своїх злочинних цілях».

Реклама

Агенти й друзі КҐБ були скрізь: і серед викладацького складу, і серед молоді. Наприклад, у березні 1956 року в Києві заарештували учасників групи, що виготовляла й поширювала антирадянські листівки. Серед них було двоє студентів: єврей Парташніков, студент 3 курсу медінституту, і єврей Гарцман, студент Московського інституту міського будівництва. Листівки з критикою влади хлопці підписували документами «Ліги демократичного відродження». Під час слідства за підозрюваними стежили на вулицях, обшукували будинки, визначали їхніх друзів, вербували колег-однокурсників.

станом на 1957 рік

Станом на 1957 рік. Кількість людей, що доносили, значно більша

У листопаді 1956 року на факультеті журналістики КДУ (тепер – КНУ) вийшла стінгазета з провокаційними замітками, автори яких вимагали свободи для свого видання, стверджували, що «комсомольська робота не потрібна, краще лягти і спокійно померти», а також сумнівалися, що Маркс – марксист. За рік заарештували колишнього студента факультету журналістики КДУ Бориса Мар’яна, який проводив серед молоді антирадянську агітацію: написав «Програму-мінімум» для демократизації життя в СРСР, де пропонував дозволити продаж закордонної преси й припинити цензуру вітчизняної, дати повну автономію університетам, дозволити виїжджати з країни, підвищити стипендію, наділити людей землею, ліквідувати привілеї членів КПРС. На нього написали донос, підписався й секретар партбюро курсу. Спершу Мар’яна відрахували, а потім дали 5 років ув’язнення.

У грудні того ж року студенти радіофізичного факультету разом із колегами з факультету журналістики КДУ запланували обговорити в січні певні політичні питання: можливість демократії за диктатури пролетаріату, радянську буржуазію, вибори в Польщі, глушення закордонних радіостанцій. КҐБ викликав на розмову організаторів та їхніх батьків і встановив за ними постійне стеження – дискусія так і не відбулася.

Окремою вічно актуальною темою залишалися контакти радянських студентів з іноземцями, особливо напередодні VI Всесвітнього фестивалю молоді і студентів у Москві в 1957 році. Делегація від УРСР складалася майже з тисячі людей. Співробітники КҐБ отримали чіткі завдання щодо роботи з ними: з’ясувати, на кого є компромат, і не допустити їхнього приїзду до Москви.

Фестиваль мав відбутися в липні. У червні виявили вісім людей, яким не дозволили їхати до столиці. До таких потрапив студент Кримського медінституту Лященко, який нібито розповів агентурі, що збирається зустрітися з американцями в Москві задля «антирадянських цілей». 78 делегатів від УРСР були співробітниками КҐБ – на кожен художній чи спортивний колектив припадало до чотирьох агентів. На їхню поїздку до Москви планували витратити 150 тисяч рублів, для особливо цінних кадрів хотіли навіть винаймати окремі готельні номери з телефонами, машини з водіями, забезпечити максимальний комфорт.

Однак цього було замало: того року фестиваль провели наймасштабніше за весь час його існування, прийнявши 34 000 учасників зі 131 країни. Уже після нього серед студентів зародилася особлива мода на західний одяг і музику, а за 9 місяців в СРСР з’явилися на світ «діти фестивалю», народжені від іноземців.

Як КҐБ слідкував за школярами і хто отримував вирок

Село в Дніпропетровській області, 1975 рік. У мешканця, на прізвище Турик, ламається радіо. За допомогою він звертається до місцевого вчителя фізкультури. Турик ще не знає, що припускається помилки. Втім, навіть якби він звернувся до когось іншого, це нічого б не змінило.

Чому? Турик – український націоналіст, який повернувся з таборів. Там вибити ідею вільної України з нього не змогли, тож, вийшовши на свободу, він вирішив продовжити боротьбу. Цю інформацію КҐБ отримав від агента з кодовим ім’ям «Кочін»: саме він порадив Турику звернутися з радіопроблемою до викладача фізкультури – ще одного агента з прізвиськом «Гарін».

Прохання Турика було непросте: відремонтувати радіо так, щоб воно ловило заборонені західні хвилі. Антирадянські передачі, за інформацією КҐБ, Турик слухає не сам, а вдома в колгоспника Гришка, де вчить місцевих десятикласників бути націоналістами. Разом з хлопцями читає «Закон» і «Декалог» (заповіді українського націоналіста), повчає їх, що треба вбивати чекістів, намагається допомогти зі вступом до військового училища – просить характеристики в «Гаріна».

Ба більше, Турик хоче знайти друкарську машинку, щоб видавати «Декалог», збирається встановити зв’язки із Заходом і дістати вибухівку. Для цього він їде на Західну Україну, а останнє передає на виконання школярам. Дітки виявилися неймовірно здібними – змогли дістати дві міни й протитанкову гранату.

У липні 1957 року одного з хлопців, який начебто відвідував збори Турика, затримали за хуліганство. На допиті в КҐБ школяр Омельченко здав Турика й однокласників, мовляв, вони говорили на антирадянські теми, він учив їх «Декалогу» й «Закону», підбурював до збройного повстання проти влади.

коллаж2 (1) (1)Турика заарештували. У небезпечного злочинця вилучили блокнот з націоналістичними віршами, щоденник із закликами до терору над партійним активом, повалення радянської влади і створення самостійної України, листи від українських націоналістів з різних областей, ключ до зашифрованих записів про діяльність Турика та оунівців. Школярів також допитали. Десятикласники повідомили, що Турик «обробляв їх у націоналістичному дусі, давав завдання діставати зброю для терористичних і диверсійних дій, вимагав готувати інших учнів для вербування в ОУН». Затриманий Омельченко навіть зізнався, що разом з іще одним школярем Мартиненком дістав згадану зброю. Але – от біда! – хлопці побоялися зберігати її в себе, тому знищили. Так десятикласники без шкоди для себе підірвали дві міни й протитанкову гранату. Звісно, у невеличкому селі на Дніпропетровщині такого б ніхто не помітив.

У результаті кадебісти дізналися ще півсотні прізвищ, з якими Турик буцімто мав зв’язки, – їх передали на подальшу розробку. Самого чоловіка засудили до 25 років таборів, а до школярів і колгоспника, у якого вони нібито збиралися, застосували лише профілактику: юні підривачі й потенційні вбивці чекістів були визнані політично незрілими.

Уже потім КҐБ визнав свою роботу недосконалою, мовляв, можна було б ще завербувати якогось школяра як агента і відправити його до Турика додому для таємного обшуку. Тож вербували всіх і скрізь: і за студентськими, і за шкільними партами.

Київський політехнічний інститут

Погрози в стінгазеті й незаконні дискусійні клуби

Угорський марш студентів 1956 року переріс у повстання, яке жорстоко придушили радянські війська. Це мало відголос у Києві: студент КПІ Перебейніс відмовився йти на демонстрацію на честь 39 річниці революції, додавши, що в СРСР теж треба було б улаштувати путч. З тієї ж нагоди в університетах читали лекції, під час яких студенти передавали президії записки, зокрема й провокативні. Наприклад, декан журфаку КДУ сам повідомив КҐБ, що члени президії отримали таке повідомлення: «Досить займатися балаканиною, треба відновлювати ленінські принципи за прикладом Угорщини».

У тому ж таки році Євген Руденко вирішив організувати в КПІ дискусійний клуб. У документах КҐБ його називають «гуртком для обговорення недоліків радянського суспільства». Хлопець уже проходив профілактику в Комітеті державної безпеки, після чого за ним установили нагляд. Про плани студента швидко дізналися, викликали на допит і примусили на зборах пояснити свої антирадянські погляди.

Подібні дискусійні клуби намагалися створити в інших університетах. Про це в комітеті знали від агентів у закладах освіти, яким помилково довіряли організатори. Наприклад, у КДУ організатором був студент Абрамський – його заарештували.

Історія з Євгеном Руденком і його «гуртком» мала продовження наступного року. 23 січня о 3 ранку в головному корпусі КПІ з’явилася стінгазета «Кувалда» антирадянського змісту. Її автором був Владислав Михайленко, студент 2 курсу механічного факультету. Ще першокурсником він отримав завдання підібрати редакційну колегію для підготовки газети від курсу, але вирішив випускати її самостійно. За рік вийшло 5 примірників, у 4 з них хлопець критикував роботу комсомольських організацій, навчання й життя студентів. У п’ятому, останньому номері, він виступив на захист Євгена, водночас указавши на ряд помилок «групи Руденка»:

кпи (1)«Вона хотіла все зробити, не порушуючи встановлених правил, тобто проти бюрократизму вона теж застосувала свого роду бюрократизм. Тому вона виступила без мас, як декабристи, з тією лише різницею, що в декабристів була незрівнянно більш революційна тактика».

Владислав пише, що Руденко дарма виправдовувався на загальних зборах: «Зал підтримав би вас повністю, якби знадобилося, навіть фізично». І додає вже зовсім радикальне: «Треба позбутися гіпнозу влади, не можна сліпо вірити й підкорятися керівництву…» Студент забиває останній цвях у домовину, описуючи стан речей в СРСР і критикуючи владу: «Якщо шукати ворогів, то в першу чергу – зверху». Щоб спонукати студентів до обговорення й мобілізувати їх для боротьби з бюрократизмом, Владислав навіть повісив поруч із газетою скриньку для записок і коментарів.

Хлопець чудово розумів, що газету можуть зняти, тому пише й на цю тему: «Якщо ви думаєте, що, знявши номер, ви припините “крамолу”, то ви знову-таки помиляєтеся. Навіть якщо це станеться, маси не залишаться в невіданні й цього разу підтримають орган, який виражає їхні інтереси. Чим це пахне, ви, мабуть, здогадуєтеся».

Погрози керівництву університету не минули дарма. Михайленка викликали до КҐБ й допитали. Він підтвердив, що все писав сам, друкував у себе на квартирі. На диво, справа не призвела до ув’язнення: у КҐБ перевірили його батьків, компромату не знайшли, а тому вирішили, що на Владислава хтось вплинув, і кинулися на пошуки його загадкових антирадянських друзів. Ну, і пропрацьовували всі зв’язки Михайленка серед студентів, звісно.

knu (1)

За ким слідкували півстоліття тому

Теперішній КНУ був на особливому рахунку: там працювало більше агентів, ніж в інших університетах. І недарма: у звіті від 1956 року читаємо, що «за останній час до КҐБ (Комітет державної безпеки – прим. ред.) при УМ СРСР надійшов ряд сигналів про антирадянські вияви зі сторони ворожих елементів в КДУ». Що ж там відбувалося?

На лекціях і в туалеті

Наприкінці березня в Навчально-дослідному інституті фізіології тварин другокурсниця знайшла антирадянську листівку, автор якої «…викладав провокаційні роздуми про одного з керівників Комуністичної партії, у злобній формі зводив наклеп на осіб російської національності, називав їх колонізаторами, закликав українців до боротьби за так звану самостійну Україну». Дівчина повідомила бюро щодо знахідки.

У квітні співробітники КҐБ вилучили в університеті чотири анонімні листи, адресовані члену парткому закладу освіти, начальнику спецвідділу й двом викладачам: автор називає їх окупантами й закликає виселити з України. За кілька днів у двері бюро позачергово стукає агент «Тарас»: повідомляє, що на стіні в чоловічому туалеті лівого крила головного корпусу знайшов антирадянський напис: «Геть з України окупантів-кацапів, які перетворили її в колонію і доять, як хотять!» Стиль туалетного послання, листівки й листів збігалися.

Той самий агент доповів і про інший випадок: Іван Самович, студент четвертого курсу історико-філологічного факультету, поставив провокаційне запитання викладачці основ марксизму-ленінізму на лекції щодо матеріалів ХХ з’їзду КПРС. Питання, за словами «Тараса», було «направлене на дискредитацію одного з керівників партії і Радянського Союзу». Викладачка порадила Самовичу написати до Москви. На що той запитав: «Я напишу, а мене посадять?»

Хоч Іван нікуди й не писав, та під постійний агентурний нагляд його таки взяли.

Клуб якубинців

Шестеро п’ятикурсників юрфаку КДУ час від часу збиралися в гуртожитку. Обговорювали життя радянських людей, і не в найкращих тонах. Наприклад, дійшли висновку, що в країні насправді диктатура партії, а не трудящих. Насмілилися припустити, що життя трудящих в СРСР гірше, ніж у США.

Зібрання «клубу якубинців», як називають їх у документах КҐБ, відбувалися в період інтервенції СРСР до Угорщини: це називали нематеріальною допомогою угорському народові в боротьбі з ворожим повстанням. Студенти-юристи вважали, що це неправильно.

Фатальна помилка сталася тоді, коли вони розповіли про це агентові, який передав цінну інформацію до бюро. З усіма учасниками провели профілактичні бесіди, хоча нікого не заарештували. Цікаво, що один з учасників «клубу» Вілен Акуленко пізніше змінив ім’я на Віктор і став доктором юридичних наук та професором.

kpi 3 (1)

Що вважалося аморальним для молоді й хто найчастіше так косячив

Хоча політична верхівка СРСР постійно декларувала загальну рівність, усе було далеко не так, як на папері. Діти партійних вершків і діти робітників були в зовсім різних умовах і мали доступ до різних ресурсів. Заможніших і впливовіших називали «золотою молоддю», і саме ця «золота молодь» за мірками СРСР виявилася просто позолоченою.

Зборища стиляг

Літо 1956 року. Уже відомий французький кіноактор Філіп Жерар, що зіграв головну роль у популярному тоді фільмі «Фанфан-тюльпан», приїхав до СРСР на Тиждень кіно. Він відвідав Москву, Ленінград і Київ, в останньому місті зустрічається зі Світланою і дарує їй парфуми. Здавалося б, незначна деталь, але не для КҐБ (Комітет державної безпеки – прим. ред.).

З довідки бюро, датованої 1956 роком, дізнаємося: у Києві занепокоєні захопленням західною культурою серед молоді й студентів. Одна з головних фігуранток – та сама Світлана: «Згідно з агентурними даними, на квартирі Ш. Світлани Семенівни, 1936 року народження, студентки другого курсу вечірнього відділення Київського автодорожнього інституту, батько якої є професором Одеського медінституту, систематично проводяться зборища “стиляг”».

Що ж такого відбувалося вдома у Світлани? Агенти виявили страшний кримінал: у кімнатах оселі постійна напівтемрява, молодь безперервно танцює під типово західну музику, усі п’ють і займаються розпустою. Ще одна вбивча для радянської людини характеристика – «кричущий одяг, що свідчить про поганий смак».

Копнувши глибше, співробітники бюро дізналися, що батько Світлани добре заробляв, балував доньку, тому вона виросла «капризною і несерйозною дівчиною». У школі вчилася погано, після 10 класу не змогла нікуди вступити, але наступного року завдяки сприянню тата потрапила до інституту. Сусіди охарактеризували її як «дівчину легкої поведінки, що має потяг до всього закордонного».

Знайти іноземця в Києві

Далі – більш інтимні подробиці. Світлана регулярно зустрічається зі студентами київських вишів з країн народної демократії. Іноземці приходять до неї додому, на вечірки, дарують цінні речі, наприклад, ті самі парфуми.

НМУ (1)У Світлани були дві подруги, що заходили до неї доволі часто: дочка колишнього міністра охорони здоров’я УРСР Іра М., яка навчалася на другому курсі Київського медичного інституту, та Іра Я., донька артиста Українського драматичного театру ім. І. Я. Франка.

Іра Я. в липні 1954 року познайомилася з одним із членів норвезької спортивної делегації, він провів у її квартирі декілька годин. Того ж літа вона зустрічалася із членом французької спортивної делегації. А ще з подругами ходила до готелю «Інтурист», щоб познайомитися з іноземцями.

Гості дорогі

До Світлани також заходив Вадим Б., студент 5 курсу Київського медінституту. Його батько працював директором Обласної лікарні ім. Жовтневої революції, мати – лікаркою.

Ще один гість – Володимир Р., студент 3 курсу Київського політехнічного інституту, з родини інженерів. За два роки його двічі відраховували за неуспішне навчання. Були проблеми з міліцією: хлопця затримували за «систематичні п’янки й порушення громадського порядку». Крім любові до веселого життя, Володимир мав ще й організаторський талант, тож дирекція КПІ навіть виписала йому догану з попередженням за організацію п’янок у ресторані «Динамо» на Печерську.

«Інтимні зустрічі з іноземцями й “стилягами” також проходили вдома у Світлани Ш.-К., студентки Київського індустріального технікуму». Її мати – завідувачка особливого сектора Київського міськкому партії. Жінка знала про вечірки своєї доньки й час від часу сама тусила зі стилягами.

Місцем зібрання була також квартира Нелі П., студентки-заочниці юридичного інституту. Стиляги пили, розповідали нецензурні анекдоти, танцювали «бугі-вугі», «самбо» й «мамбо». У звіті наголошують, що в усіх компаніях була «статева розпуста»

Занадто вільні дискотеки теж не подобалися бюро: на тогочасних рейдах по ресторанах полювали на нетверезих, стиляг і тих, хто дозволяв собі західні танці. До винуватих приставили агентів: бо нема чого танцювати, займатися сексом та одягатися без смаку.

kpi 2 (1)

Що робити, коли тебе відрахували

Проблеми Київського політеху обговорюють у «Поганому КПІ»: там студенти пишуть про все, що їх не влаштовує. Втім, нинішні дідусі й бабусі робили більше – інколи вдавали із себе політичних біженців і тікали за кордон. Ось що таке справжній рок, діточки!

Історія така: хлопці з металургійного факультету КПІ Лев Назаренко і Владислав Котенко були відраховані за неуспішність і прогули лекцій. До того ж вони «поклонялися всьому закордонному, захоплювалися іноземними модами одягу, допускали нездорові висловлювання про нашу дійсність». Словом, не студенти, а казна-що.

Після відрахування мандрівники захопили речей і втекли з дому. У КҐБ (Комітет державної безпеки – прим. ред.) дізналися про це в січні, а у квітні втікачів знайшли прикордонники: Лев і Владислав прямували до Туреччини. Під час затримання вилучили карту Туреччини, англо-російський словник, записник, мотузку, кишеньковий ліхтарик і дводенний запас їжі.

Виявили, що ідея втечі належала Левові: він запропонував спробувати отримати політичний притулок у Туреччині. Але студентам не щастило вже із самого початку: дорогою до кордону Назаренка затримали й посадили на 15 діб за хуліганство, але той утік з камери.

Тут же виявили цікаву деталь про вступ Назаренка до КПІ: йому допоміг батько, який завідував Київською міською конторою Державного банку. Той через колег отримав довідку, що Лев працював у Жовтневому відділі Держбанку міста Києва, завдяки якій хлопець опинився в політехніці.

На допиті Лев розповів, що навчання робило його нещасним: «Справи нібито владналася, однак стан моральної депресії не покидав мене. Я був “ніким”. Справжнім студентом назвати себе не міг. Я відчував своє становище “влаштованого”, “прилаштованого” до тих “справжніх”, які своїми інтелектуальними даними дійсно були гідні навчатися тут». Хлопець розкаювався лише в одній провині: «…забув, що я комсомолець. Я не знявся у Львові з комсомольського обліку і не взявся на облік у Києві. Але це тільки формальна сторона. Головне – я не був у жодній первинній організації й не брав участі в жодній комсомольській роботі. Членських внесків я теж не платив».

Горе-втікачів заарештували й посадили за «зраду Батьківщини». Цю статтю часто застосовували до тих, хто прагнув за кордон або просто контактував з іноземцями.

Цей матеріал з’явився у рамках проекту Центру досліджень визвольного руху «Deconstruction. Aрхіви КҐБ для медіа», що став можливим завдяки підтримці Посольства Чеської Республіки в Україні (програма Transition), а також Міжнародного Вишеградського Фонду спільно з Міністерством закордонних справ Королівства Нідерландів.

Ілюстрації: Єлизавета Казановська
Фото архівів: Оксана Расулова

Помилка в тексті? Виділи її, натисни Shift + Enter або клікни тут.

Чи сподобався вам цей матеріал?
  • Подобається
  • У захваті
  • чудово
  • Нічого собі
  • Сумно
  • Злість