бути феміністкою

Феміністичний дискурс між тиром і журфаком

«Ти що, феміністка? Освіту маєте, на роботу ходите, штани носите, на виборах голосуєте, 40 котів заведи й заспокойся. Просто чоловіка нормального не було. Жінка за кермом, як мавпа з гранатою. Та я жартую, чого ти». Знайомо? «Жінка не може бути в серйозній журналістиці», – сказали мені в університеті.

Я пішла в тир.

Пані буде стріляти?

За квітами на одній з будівель у непримітному львівському завулку – вивіска «Тир». Збігаю сходами вниз і опиняюсь у тьмяному приміщенні, усуціль пропахлому димом і насиченому звуками пострілів, вузький коридор відгороджений фанерою. Адміністратор зустрічає мене, записує і простягає червоно-чорні навушники.

– Нащо вам те індивідуальне заняття? Ви студентка, навряд чи такі гроші маєте. Давайте я вам дам десять патронів і відведу до нашого інструктора.

Дядечко в окулярах окидає мене поглядом і перепитує:

– То пані буде стріляти?

Отримавши ствердну відповідь, іде по травматичний пістолет.

За міцним склом – десятки видів зброї на всяк смак: вогнепальна, гладкоствольна, пневматична, спецзасоби. На полиці в дальньому кутку – журнал стрільців з підписами, рівні стосики мішеней і запилене крісло. Раз по раз гахкають постріли. Поки я намагаюся до них звикнути, приносять пістолет і десять патронів.

Крізь шум і навушники слухаю вказівки пана інструктора.

– Ви, певно, у стрєльбі повний ноль? Ну, то нічого. Щас перевіримо, – у його мішанині російських та українських слів уловлюю основні моменти інструктажу.

Уперше тримати в руках травмат страшно. Прицілююся, моя мішень від’їжджає на кілька метрів. Мить – і пістолет оглушливо гахкає. Рука здригається, знімаю палець із гачка – влучила в зелене поле.

– Ну, як для новачка, то сильно, – чую за спиною нервовий голос. – А чому ви плєчі отводите назад і ствол униз опускаєте?
– Колись стріляла з лука, то маю таку звичку.

Він знову здивовано дивиться й прокашлюється:

– Ну, то будем щас отучувать вас від тої звички.

Такий погляд я десь уже бачила.

Мені 15, я вчуся в Малій академії на секції журналістики й шукаю керівника для франкознавчої роботи. У кабінеті стійко пахне тютюновим димом. Сивочолий професор уважно дивиться на мене з-під окулярів і запитує:

– Крім вас, у школі ще хтось вступає на журналістику? Я маю на увазі хлопців: дівчатам тут буде заважко. А хлопці – вони сильніші, витриваліші. Не думаю, що ми з вами спрацюємося.

Я вийшла з кабінету й розплакалася.

girl

Реклама

Пані таки стріляє

Кілька хвилин руки відпочивають від пістолета. Краєм ока зауважую здивовані погляди жінок: вони тримаються осторонь і щосили затискають вуха від пострілів. Чоловіки раз по раз бахкають, весело перемовляючись польською.

За третім пострілом страх притуплюється, але не зникає. Зате з’являється азарт. Мішень то підпливає ближче, то віддаляється. Кулі летять то вверх, то вбік. Три з них влучають у дев’яте коло. Дим із мого пістолета химерно витанцьовує при тьмяному світлі лампи.

– Корпус вперьод, ноги на ширині плєч, – чую настанови. Магазин пістолета порожніє. Дядечко, здивовано розплющивши очі, на пальцях показує адміністраторові десять використаних патронів.

На їхнє мовчазне «для чого?» відповідаю, що зброєю треба вміти володіти. Хоча таке вміння хай краще не знадобиться.

– Часто у вас дівчата стріляють? – запитую в інструктора, поки він перезаряджає пістолет.

Ну, буває.

На одній з перших лекцій в університеті викладач зауважив перевагу дівчат в аудиторії й вирішив пожартувати, мовляв, ми зібралися в шоу-біз, мовляв, серйозна журналістика – то тільки для хлопців. Згодом поспівчував, як дівчатам буде важко поєднувати дітей і журналістику.

У магазині п’ять патронів. Три з них успішно пробивають зелене поле, один зникає в невідомості за мішенню. Руки тремтять. Лишаюся тільки я і зброя. Чужі постріли чую віддалено. Знову наводжу мушку й плавно спускаю гачок. Лет кулі моментальний. Запах диму розповзається приміщенням. Мішень підлітає ближче, і я бачу, що влучила прямо в «яблучко».

– Бачите, як добре. Здебільшого влучали в зелену мішень, і навіть у десятку. Ще трошки – і будете вміти стрілять.

Знімаю навушники, відразу закладає вухо від гахкання десь праворуч.

– І як ви до пострілів звикаєте? – запитую в інструктора, розраховуючись.
– До них невозможно звикнути. Хоч скільки тут працюй, усе одно дьоргаєшся. А вам то нащо? Ага, матеріал пишете? То напишіть, що дівчата вміють круто стріляти не тільки з пістолета, а й з гвинтівок. І хай приходять до нас, ми навчимо, – говорить він, а я тим часом зауважую, як адміністратор реєструє якусь дівчину в базі. Здається, з тих, які стояли осторонь, поки я стріляла.

Лише за п’ять хвилин після виходу з тиру я чую птахів. Відчуття такі, наче побувала на якійсь міні-версії війни. Зграйка дівчат сидить у затінку й жваво щось обговорює. Пузатий дядько, що проходить повз, зупиняється й починає їх вичитувати, бо «будете сидіти на холодному – дітей не буде».

Помилка в тексті? Виділи її, натисни Shift + Enter або клікни тут.

Чи сподобався вам цей матеріал?
  • Подобається
  • У захваті
  • чудово
  • Нічого собі
  • Сумно
  • Злість