Напишу про те, про що не напише ніхто. У 1886 році у Санкт-Петербурзі видавець Олексій Суворін (так, той самий, що видавав Чехова), вправно оминувши Емський указ, покликаний звідусіль випалювати, наче надокучливий бур’ян, українську мову, випускає друком поему Шевченка «Гайдамаки». А саме – її перше ілюстроване видання. Така бурхлива, потужна поезія, один дотик до якої інспірує в уяві об’ємні кінематографічні образи, не могла не знайти свого художника. Ним виявився Опанас Сластіон (варіант написання прізвища – Сластьон), власник атестату Петербурзької Академії мистецтв. 

Другий день поспіль зависаю на малюнках до «Гайдамаків»: крім їхньої мистецької точності, зігріває душу те, що Сластіон – мій земляк, його ім’я пов’язане з приазовськими містами Бердянськ і Приморськ. І в той же час ця персона абсолютно незаслужено забута на Запоріжжі. 
Майбутній художник, архітектор, український етнограф і культуролог, колекціонер, один з фундаторів музейної справи в Україні, народився 2 січня 1855 року в Бердянську тодішньої Таврійської губернії. Невдовзі сім’я Сластіонів переїхала до сусіднього Ногайська – зараз це Приморськ, обидва міста належать до Запорізької області. Батько Опанаса Георгій Дмитрович реставрував церковні розписи й сам писав ікони. От якби сталося диво і хтось із азартних поціновувачів старовини знайшов би зразок Сластіонового мистецтва у приазовських селах! (Втім, не стверджую, що ті артефакти канули в Лету: можливо, дослідники й проводили таку розвідку, встановили автора. Та дуже скромно про те розповіли). Ногайський сусід Анастас Смоктій трохи навчив обдарованого хлопця кобзарському мистецтву. Мама Марія Мартинівна щедро ділилась із сином українськом фольклором. Ну оце й усе, що подає Вікі про дитяче виховання Сластіона. Георгій Дмитрович, мабуть, вчасно розгледівши талант сина, відправив того навчатись у протилежний кінець імперії – до Петербурга. 

«Довго, довго кров степами / Текла-червоніла», – написав 27-річний Шевченко у 1841 році, увібгавши у п’ять слів пекло міжетнічно-релігійної війни. Умів, умів Тарас Григорович сказати стисло й без віньєток. «Не спалося, – а ніч, як море…», – повторюю собі щоразу під час безсоння. А з яким хвилюванням приступав до роботи над оформленням «Гайдамаків» Опанас Сластіон? Один випускник Академії мистецтв 45 років потому перейняв у іншого вражаючий текст, щоб додати йому художнього об’єму й цінності. Говорячи сучасною мовою, – «упакувати» так, щоби пройняло навіть випадкового читача. 
***
А тим часом гайдамаки
Столи вздовж базару
Поставили, несуть страву,
Де що запопали,
Щоб засвітла повечерять.
«Гуляй!» – загукали.
Вечеряють, а кругом їх
Пекло червоніє.
У полум’ї, повішані
На кроквах, чорніють
Панські трупи. Горять крокви
І падають з ними.
Пийте, діти! пийте, лийте!
З панами такими,
Може, ще раз зустрінемось,
Ще раз погуляєм.- 
І поставець одним духом
Залізняк черкає.- 
За прокляті ваші трупи,
За душі прокляті
Ще раз вип’ю! Пийте, діти!
Вип’єм, Гонто, брате!

На час ілюстрування Шевченкової поеми Опанас Григорович був повністю «у матеріалі». Бо ще раніше, подорожуючи Полтавщиною, спілкувався зі справжніми кобзарями, записував народні думи, мотивами яких щедро пересипані «Гайдамаки». Сластіон мав просунутий пристрій – фонограф, щоб записувати кобзарські пісні. Опанас Георгійович зберіг цілий корпус відомостей про субкультуру кобзарів, про яку ми зараз згадуємо, наче про музично-поетичну Атлантиду. Рукописи не горять – і хоч аж у 1961 році, проте побачила у Києві світ книга «Портрети українських кобзарів О. Сластіона» – альбом з 23 малюнків, віднайдений в архівах. Як виглядали самі народні вокалісти та їхні музичні інструменти, щО саме співали, по яких селах жили, та, власне, імена й прізвища народних митців залишились в історії завдяки Опанасу Георгійовичу. Нещодавно, у 2018 році, харківський Видавець Олександр Савчук відтворив ці роботи вдруге – у виданні високої поліграфічної якості «Портрети українських кобзарів Опанаса Сластьона». 

Більша частина Сластіонового життя виявилась пов’язаною з полтавським краєм. Згадаю лише, що одним з проектованих ним споруд є будівлі курорту в Миргороді: Сластіон – архітектор спеціалізувався на українському модерні. В цьому ж місті у 1920 році з подачі Сластіона відкрили музей, що зберігся досі й має статус краєзнавчого. Опанас Григорович посприяв збереженню мистецьких, історичних й етнографічних цінностей з усіх околиць і дворянських маєтків, які за інших умов були б приречені на розграбування й забуття. У Миргороді художник помер у 1933 році, тут і похований. 

Його нащадок – син Юрій, теж художник, архітектор, а згодом ще й композитор, одразу потрапив у скруту. Роки життя Сластіона-молодшого, що обіцяли стати найпродуктивнішими, збіглися із репресіями проти українських діячів. Далі – німецька окупація й еміграція на Захід. Врешті-решт Юрій Опанасович оселився у США, де знайшов своє місце в українській громаді й прийняв сан священика УАПЦ. У предметах мистецтва, які його оточувало, зберігав стиль, запозичений від батька. Так само захоплювався живописом й графікою, малював книжкові ілюстрації до книг, робив проекти оформлення обкладинок, та ще й писав копії ікон, як дід. 

“Ми не змогли віднайти обличчя, які можна відмітити”, – передусім відреагує ФБ на завантаження фото. “Все йде, все минає – і краю немає. Куди ж воно ділось? відкіля взялось? І дурень, і мудрий нічого не знає”, – з цим не посперечаєшся. Хоча меморіальну дошку у Приморську на честь родини Сластіонів встановити б не завадило. Далі – придумати “Сластіон-фест”, симпозіум художників-графіків, та наступні імпрези.

За матеріалами Ольги Боглевської