25

Холод, пил і мертва тиша. Як живуть останні «радянські» книгозбірні Львова

Коли чуєш слово «бібліотека», чомусь відразу уявляєш тітоньок далеко за п’ятдесят, які громовим голосом просять поводитися «ти-и-и-ихо», запилені книжки з пожовклими сторінками й холод, що пробирає до кісток.

Мені стало цікаво, чи існують такі гості з минулого сьогодні, тому я відвідала десять львівських бібліотек. Вісім з них приємно вразили: безкоштовний Wi-Fi, сучасні комп’ютери, теплі приміщення й люб’язні працівники. Проте мене більше цікавили ті дві, що залишилися, тож запрошую в експрес-тур «канонними» львівськими книгозбірнями. І не забудь носовичок!

Львівська обласна універсальна наукова бібліотека розташована на проспекті Шевченка, 13. Відразу при вході в ніс ударяє різкий запах пилу: приміщення-хол тут без вікон.

Поки чекатимеш на жовтий папірець (одноразовий вхідний документ), зможеш полічити шафи, підслухати, як минають мігрені в тітоньки з фіолетовими косами, і познайомитися з павуком Гошею зліва від тебе. Для повноцінного читацького квитка тут потрібно віддати фотокартку й документ, який підтвердить, що ти – це ти, а не Вася чи Маруся з Конотопа.

Інтернет тут доступний тільки обраним – постійним читачам і читачкам бібліотеки. Тому лузери на кшталт мене, які приходять під час перерви комп’ютерного класу та ще й із жовтим квиточком, мусять тішитися тільки книжками. Нащо їм світова павутина, якщо є звичайна?

26Старі сходи риплять, і часом здається, ніби роблю щось злочинне, порушуючи тишу цього книгосховища.

На дверях у читальному залі висить мудрість: «Бібліотекар – розпорядник долі книг». Штовхаю їх і потрапляю всередину. Тиша. Примірники сучасних друкованих видань дбайливо зшиті докупки й злегка потьмянілі. Пахне старими книгами.

З-поміж шаф вигулькує розпорядник долі книг, запитує, що я тут роблю, і настійливо пропонує свою допомогу у виборі чтива. Але не спіши, бо для того, щоб узяти до рук якийсь твір, спочатку треба заповнити ще один папірець. І ще один. І знову трошки почекай.

Зізнаюся йому, що шукаю примірники старих радянських газет. Той, здається, сумував за звуком людського голосу:

«Ну, а яких саме? “Колгоспна правда”, “Колгоспне село”? Ну, то я так, стібуся… А як я вам маю помогти, як ви самі не знаєте, чого хочете? А як то ви студент ЛНУ й журналіст? А, для “Студвею” пишете. “Студентський шлях” ніби, та?»

Поки я гортаю цупкий папір формулярів, пані похилого віку, ледь почувши наш діалог, вступає в дискусію з бібліотекарем:

«От колгоспи – то була сила. Їх розвалили, щоб у людей землю забрати. А люди, між іншим, роботу в тих колгоспах мали. А в України інтелекту не-ема-а, – наголошує на останньому слові. – Раніше ж усі надію на краще майбутнє мали, колгоспи були, робота була, спільна, на благо… А зараз їх… А зараз вони знищили колгоспи!»

22Щоправда, назвати імена «їх» вона так і не спромоглася. Поряд стояв книжковий стелаж, присвячений Небесній Сотні.

Згодом я опиняюся під керівництвом пані Галини – бібліотекарки, яка «розповість вам щось цікаве»:

«Особливістю нашої книгозбірні є дарчі колекції. Люди, які дарували нам книги зі своїх бібліотек, залишали на них свої підписи, екслібриси (етикетки, де вказують власників книжки, – В. Д.). Тому в нас є автографи Уляни Кравченко, Уласа Самчука, Тодося Осьмачки… Ходіть, я вам покажу!»

Ми чимчикуємо повз довгі коридори із запахом старих книг, спускаємося рипучими сходами і врешті опиняємося в приміщенні, всуціль заставленому шафами.

Пані Галина стає на ослінчик і простягає кілька книжок з автографами українців-діаспорян зі США. Каже, що найдавніша книжка в цій бібліотеці датується ще ХІХ століттям, а періодика – з 60-х років. Прошу показати мені автографи Кравченко чи Осьмачки, на що вона відповідає, що вони належним чином не впорядковані, тому якось іншим разом.

Виявляється, зараз ми у «святая святих» – архіві. Сюди «пересічних читачів» не водять. Краєм ока зауважую паперову скляночку з-під чаю на полиці поміж стародруків та коробку з-під торта на тумбі.

«А вам узагалі нашо то всьо?» – запитує пані Галина. Дійсно, якби я була спецагенткою, то вже б знала, де шукати оригінальні автографи Тодося Осьмачки. В архів забігає розпорядник долі книг із читального залу й веде назад тими шалено рипучими сходами:

«Ви казали, що шукаєте щось ексклюзивне для “Студентського шляху”, – ри-ип, ри-и-и-ип, – то я вам зараз дещо покажу. Таке, звісно, є в інших бібліотеках, але в нас воно набагато ліпше. Усі книжки для районних бібліотек спершу потрапляють до нас, ми розробляємо для них методичні плани…»

24Потираю руки в передчутті чогось крутого, заходжу в читальний зал і пан бібліотекар гордо демонструє… книжковий стелаж до Шевченківських днів. Каже сфотографувати.

Принагідно клацаю кілька кадрів підшивок. Дякую йому за інформацію, збігаю донизу рипучими сходами, прощаюся з охоронцем, який грає партію в шахи, і зачиняю за собою так само рипучі двері.

Щоб дістатися до бібліотеки «Депо Захід» Львівської залізниці, спершу треба пройти вздовж колій вокзалу, повсякчас роззираючись у пошуках поїзда й пригадуючи долю Анни Кареніної. Згодом перейти дерев’яний міст і здригатися від кожного зчеплення вагонів, які проїжджають під тобою. Що не кажи, а жижки трусяться від того звуку. Дорогу до самого приміщення краще уточнити в працівників залізниці.

Оббитими кам’яними сходами піднімаюся на другий поверх. Вузенький прохід між завалами старих меблів. Відчиняю двері й опиняюся в погано освітленому великому приміщенні. Книжки тут повсюди: лежать, стоять, висять і сусідять зі старими поламаними меблями. Стійко пахне пилом.

Іду на світло в кінці коридору. Бібліотекарка пані Олена (ім’я змінено на її прохання – В. Д.) метушиться в пошуках чаю. Поки в банці закипає вода від старого кип’ятильника, оглядаюся.

На робочому місці комп’ютера немає, натомість є рахівниця. Вікна дерев’яні, світильники дихають на ладан, стелажі стоять рівними рядами. Між першим і другим – старе дзеркало. Роблю селфі й зауважую під люстром старий патефон.

23У правому дальньому кутку стелі майже немає. Павук Гоша тут би жити не став: на голову можуть впасти залізяки. Приміщення не опалюється.

Пані Олена заливає чай у горнятка. Звук кип’ятку змішується зі звуком щойно прибулого поїзда:

«Я більш ніж тридцять років бібліотекарка. Спочатку працювала в “Роксі” (палац культури залізничників – В. Д.), згодом опинилася тут і не знала, за що маю братися. Сам дідько зуби зламає об ті книжки, тож трохи навела порядок. І куди не поткнуся, всюди твори Леніна. А скільки він зі Сталіним людей понищив… Ось, дивися», – розгортає велику червону книгу, і бачу знайомий профіль із цапиною борідкою. Схоже, сюди декомунізація не дійшла.

Більшість літератури – російською мовою, художніх творів обмаль. Студенти-залізничники ще й досі вчаться за старими книжками московського видавництва «Транспорт». Найдобірніші книжки українських авторів – у перших рядах. Стелаж «Нові надходження» востаннє поповнили ще у 2009 році. Облік книг ведуть від руки.

Пані Олена по періодику регулярно ходить на пошту й самостійно розносить її начальству. Передплачують тут три видання:

«Інвентарні книги обгортаю папером. Найстаріша – ще з 1960-х років. Спитати, що в ній за нотатки, нема в кого: попередня бібліотекарка померла. Ото я так беру із сусідньої кімнати книжки, протираю від пилу (а в мене на нього алергія), переношу сюди й записую. Дехто думає, що тут нічого не роблять, а в бібліотеці нудно не буває», – показує стос інвентарних книжечок із пожовтілими сторінками.

Книги тут на всяк смак: деякі вміщаються на долоні, інших і двома руками не піднімеш. На пересувних сходинках вилежується статут чогось там, за ними заховався вогнегасник. Неподалік – стаціонарний дисковий телефон сизого кольору. Він пронизливо верещить. Скоро тут закінчується робочий день.

На прощання пані Олена пропонує обрати книжку й приходити ще.

Фото: автора.

Помилка в тексті? Виділи її, натисни Shift + Enter або клікни тут.

Чи сподобався вам цей матеріал?
  • Подобається
  • У захваті
  • чудово
  • Нічого собі
  • Сумно
  • Злість